Моє дитинство було не схоже на дитинство інших дітей. Після відходу мами на той світ батько виховував нас з братом Владом поодинці. Я завжди захоплювалася його силою та мудрістю. 35 років він залишався один, адже йому було лише 24, коли мами не стало. Всі ці роки він присвятив нам, забувши про себе. Нещодавно наш тато зібрав нас, щоб поділитись важливою новиною. “Діти, я вирішив одружитися з Марією Іванівною. Ви знаєте її. Вона допомагала мені порадами, коли ви були маленькими,” – сказав він. Я відчула хвилювання та радість. “Тато, це ж чудово!
Ти заслуговуєш на щастя,” – вигукнула я. Однак реакція брата була зовсім іншою. “Ти що, збожеволів? Ти старий, кому ти потрібен?!” – Вибухнув Влад. Тато виглядав приголомшеним. “Владе, я не очікував таких слів від тебе. Я завжди думав про вас із сестрою, а тепер хочу подумати і про себе,” – спокійно сказав він. “Але як ти можеш так вчинити? Мама була єдиною для нас!” – продовжував кричати Влад. Я подивилася на брата з сумом. “Владе, мама завжди буде в наших серцях, але тато теж має право на щастя. Марія Іванівна завжди була поруч і допомагала нам.
Чому б не порадіти за них?” Влад пішов, не сказавши жодного слова. Тато дивився вслід йому зі смутком в очах. Я взяла його за руку. “Тату, я з тобою. Я рада за тебе.” Він усміхнувся мені крізь сльози. “Дякую, дочко. Це багато означає для мене.” Того дня я зрозуміла, що щастя та кохання не мають віку. І кожен з нас заслуговує на другий шанс на щастя, незалежно від віку чи обставин.