Місяць тому світ втратив одну людину. Мого діда. Ми ніколи не були близькими: він завжди займався своїми справами, і спілкувалися ми з ним лише зрідка. Тому, коли він пішов на той світ, я не чекала нічого, крім тихого смутку, який охоплює, коли йде хтось, кого ти знав усе своє життя. Але якось раптом мені подзвонила жінка з м’яким голосом і представилася колегою діда. “Ви маєте приїхати до столиці,” – сказала вона. “Це стосується заповіту вашого діда.” “Заповіту?” – Перепитала я, здивована. Ми з дідом не були близькі, що він міг мені заповісти? “Так, він залишив вам щось дуже цінне”, – її голос звучав загадково. Прибувши до столиці, я опинилась у старовинному будинку, де мене зустрів нотаріус з витриманими манерами.
Він простяг мені конверт, запечатаний восковою печаткою. Усередині був лист від діда та ключі. “Ваш дід був великою людиною”, – сказав нотаріус. “І він вірив, що ви зможете продовжити його справу.” Я выдкрила лист і прочитала рядки: “Моя люба онука, я завжди знав, що ти особлива. У моїй лабораторії ти знайдеш усе необхідне для початку власних досліджень”. Я була здивована. Дід був відомим вченим, але я ніколи не думала, що він помітить мене, студентку-біолога. Наступні дні я провела досліджуючи лабораторію. Вона була сповнена книг, нотаток та експериментального обладнання. Все це тепер належало мені.
“Ти знала, що він має лабораторію?” – Запитала мама по телефону. “Ні,” – зізналася я. “Я навіть не могла подумати…” “Він завжди казав, що ти схожа на нього. Мабуть, бачив у тобі себе”, – мама звучала гордо. Зіткнувшись із дідовою спадщиною, я зрозуміла, що це більше, ніж просто матеріальні речі. То був шанс. Шанс продовжити його дослідження, шанс довести собі та всім, що я можу щось змінити. З того часу щодня я приходжу до лабораторії, відчуваючи зв’язок з дідом, якого не відчувала, доки він був живий. Його щедрість змінила моє життя, і тепер я маю намір використати цей подарунок, щоб відкрити щось нове. Для діда. Для себе. Для науки…