У свої 54 роки я ніколи не думала, що соцмережі стануть частиною мого життя. Але ось завдяки наполегливості моєї дочки я створила свій профіль. “Мамо, це допоможе тобі залишатися на зв’язку із друзями,” – переконувала мене донька. І вона мала рацію. Я знайшла старих знайомих, ділилася фотографіями та навіть знаходила нові рецепти для своєї кухні. Проте все змінилося, коли мені написав він – Олексій, 32-річний чоловік. Його повідомлення було коротким, але загадковим: “Здрастуйте, я довго шукав вас і нарешті знайшов. Чи можемо ми зустрітися? Є дещо важливе, що я хотів би обговорити.
” Я не знала, як реагувати. “Мамо, це може бути хто завгодно, будь обережна,” – застерігала дочка. Але цікавість взяла гору. Я відповіла згодою, призначивши зустріч у кафе біля парку. День зустрічі був ясним, але я відчувала тривогу всередині. Зайшовши до кафе, я побачила його. Олексій підвівся, щоб привітати мене. “Доброго дня, Ви, напевно, здивовані моїм повідомленням,” – почав він. “Так, я навіть не знаю, хто ви,” – відповіла я, намагаючись приховати хвилювання. “Мене звуть Олексій, і я… ваш син,” – сказав він, простягаючи мені стару фотографію. На ній була я, значно молодша, і малюк, якого я тримала на руках. Моє серце завмерло.
“Як це можливо?” – Ледве вимовила я. Олексій розповів свою історію. Виявилося, що він був усиновлений у дитинстві. Все своє життя він шукав мене, щоб відповісти на головне питання у своєму житті – хто він? Ми проговорили цілий день. Я розповідала про ті дні, коли була змушена відмовитися від нього, про обставини, які змусили мене зробити цей найважчий вибір. Коли ми розлучалися, я відчувала, що життя дало мені другий шанс – шанс виправити помилки минулого і почати щось нове. “Ми з тобою ще побачимось, мамо,” – сказав Олексій, обіймаючи мене на прощання. Повертаючись додому, я була сповнена емоцій. Соцмережі, які здавались мені непотрібною новинкою, привели мене до частини моєї душі, про існування якої я майже забула…