З дитинства я була переконана, що тварини – це не для мене. Всі мої спогади про котів і собак були пов’язані з алергією та страхом. Але ось, через роки, моя 6-річна дочка Аліса щодня питає мене: “Мамо, а коли у нас буде кошеня чи цуценя?” Мій чоловік Андрій теж став на її бік: “Давай спробуємо, раптом ти вже не боїшся”. Я сиділа на кухні, занурена у роздуми, коли Аліса увійшла, посміхаючись до вух. “Мамо, я знайшла в інтернеті притулок, де можна взяти кошеня!”
– Вигукнула вона, простягаючи мені телефон. На екрані було миле сіре кошеня з великими очима. “Він такий гарний,” – несвідомо пробурмотіла я. “Отже, ми візьмемо його?” – Аліса глянула на мене з надією. “Почекай, люба, мені треба подумати,” – відповіла я, хоча в глибині душі відчувала, що мій страх і алергія вже не здаються такими важливими. Наступного дня ми з чоловіком поїхали до притулку. Я не могла повірити, що це роблю. Коли ми увійшли, моє серце забилося швидше. Але потім я побачила його – те саме сіре кошеня.
Він підійшов до мене і почав тертися об мою ногу. “Здається, він вибрав тебе”, – посміхнувся Андрій. “Мамо, будь ласка,” – тихо прошепотіла Аліса, тримаючи мене за руку. Я відчула, як мої страхи йдуть з кожною секундою. “Добре,” – сказала я, і посмішка Аліси стала ще ширшою. Ми назвали його “Сірий”. Щодня він приносив мені радість та умиротворення. Я почала розуміти, що моя страх і алергія були просто старими спогадами, а тепер у мене є нові – сповнені любові та тепла. “Мамо, ти бачиш, як він мурчить? Це тому, що він щасливий,” – сказала Аліса одного вечора. “Так, люба. І я теж,” – відповіла я, гладячи Сірого по м’якій шерсті.