Я зустріла Вову в нашому рідному місті, випадково, через роки після того, як наші шляхи розійшлися. Ми зустрічалися з сьомого до одинадцятий клас, були нерозлучні, але після школи наші життя розійшлися. Я поїхала навчатися в одне місто, а він – в інше, і зв’язок між нами перервався. З того часу у мене не було серйозних стосунків, а у Вови, судячи з соціальних мереж, було кілька коротких романів. Ми зустрілися біля парку, біля старої лавки, де колись часто сиділи разом. Я йшла по алеї і побачила його першою. Він не змінився – той самий задумливий погляд і легка усмішка.
“Привіт, Вово!” – Покликала я. Він обернувся і на мить завмер, ніби не вірячи своїм очам. “О, привіт! Це ж ти? Як давно ми не бачилися!” – Вигукнув він. Ми обмінялися новинами, розповідаючи один одному про свої життя після школи. Я розповіла йому про свою навчання і роботу, а він – про свої подорожі і короткі романи. “А як щодо твоїх стосунків?” – Запитав Вова. “Ні, не було нічого серйозного після тебе,” – зізналася я. Ми обоє посміхнулися, згадуючи наші шкільні роки. Потім Вова раптом сказав: “Знаєш, я завжди згадую наш і спільні дні та вечори. Це було щось особливе.
” Ми сиділи та розмовляли до пізнього вечора. Згадували кумедні історії, наші перші побачення, шкільні пригоди. Це було схоже на повернення у минуле, у світ нашої юності. Коли настав час прощатися, ми обмінялися номерами телефонів і обіцяли не втрачати зв’язку. Я йшла додому з теплим почуттям у серці. Зустріч з Вовою нагадала мені про ті прекрасні часи, які ми провели разом, і я зрозуміла, що ці спогади завжди будуть зі мною.