Я з сім’єю жила в будинку, що дістався мені від батьків. Мого чоловіка не стало 6 років тому, а в нас з ним була лише одна дочка, тож сім’єю я називала саме її. Після весілля дочка попросилася жити з чоловіком у мене, і я, звичайно ж, погодилася, адже зять мені допомагав у господарстві, а я допомагала дочці із сином. Все було в нас чудово, я була така рада, що у нас не буває сварок у сім’ї, всі дружні, ніхто ні з ким не в сварці, як це було у моїх сусідок. Отак у дітей незабаром і вдалося накопичити на своє житло.
І тут я думаю, що свій будиночок продавати не стану, швидше за все зроблю там легкий косметичний ремонт, і будиночок з ділянкою стане нашою дачею. Діти вже збирали речі, потихеньку перевозили деякі речі до своєї нової квартири, але було дивно, що мої речі вони не чіпають. Коли ми всі разом поїхали дивитися будинок, я запитала, де буде моя кімната, і тоді дочка зі здивованими очима подивилася на мене. – Мам, тільки не починай, будь ласка. Квартира – трикімнатна.
В одній кімнаті спатимемо ми з чоловіком, в іншій – син, а вітальню ми в спальню перетворювати не хочемо, – сказала вона. Мені стало так прикро, що я мало не заревіла. Ми ж так добре жили разом – весело, дружно, що з нами трапилося?! Я не могла повірити, що діти так зі мною зроблять. Нещодавно вони подарували мені телевізор, сподіваючись, що це мене хоч якось потішить, але хіба ця техніка здатна будити в людині почуття?