Коли моя своячка, Ганна, оголосила, що вона та її син Саша переїжджають до нас після її розлучення, моє здивування не знало кордонів. “Тільки на час, доки не знайду житло,” – запевняла вона. Але інтуїція нагадувала мені, що це затягнеться надовго. Я спробував висловити свої побоювання дружині: “Ти впевнена, що це хороша ідея? У нас і так мало місця, і ти знаєш, якою Ганна може бути… вимогливою.” “Вона моя сестра, і їй потрібна наша допомога”, – твердо відповіла моя дружина, Олена. “Ми не можемо залишити їх у біді.
“Перші дні були непростими. Ганна постійно критикувала, як влаштований наш побут, і давала “корисні” поради, які лише додавали напруженості. А її син, Сашко, здавався повністю втраченим та відстороненим від цього світу. Якось увечері, коли Ганна знову почала говорити про те, як я маю переставити меблі у вітальні, я не витримав: “Ганно, будь ласка, зрозумій, це наш будинок, і ми звикли жити по-своєму. Ти тут гість.” Вона здивовано подивилася на мене, а потім зітхнула. “Вибач, я просто намагаюся допомогти.
Мені складно впоратися з цими змінами.” Поступово ми порозумілися. Ганна стала стриманішою у своїх коментарях, а я намагався бути більш терплячим. Олена допомогла Ганні знайти роботу, а Сашкові вдалося потоваришувати з нашими дітьми. Ситуація почала покращуватися, і я зрозумів, що іноді потрібно виявити терпіння та розуміння, навіть коли ситуація здається безнадійною. Ганна все-таки знайшла собі квартиру, і коли вони зібралися їхати, я, на свій подив, сильно засмутився і мало не пустив сльозу.