З моїм братом Владом у нас завжди були складні стосунки. Він був наївним і повільним, все відкладав на потім, що мене шалено дратувало. Я ж завжди намагалася робити все швидко і ефективно, а його підхід до життя здавався мені непробачною лінню. “Владе, ти знову не зробив домашню роботу? Тобі ж завтра здавати її!” – часто бурчала я на нього. “Розслабся, сестричка, все встигнеться”, – відповідав він з усмішкою, яка ще більше мене дратувала. Через його нерішучість та повільність ми часто сварилися.
Я не розуміла його і, чесно кажучи, не вірила, що він колись досягне чогось у житті. Але згодом усе змінилося. Влад знайшов своє покликання – мистецтво. Він почав малювати, і його роботи були справді дивовижними. Його здатність бачити світ у своєму ритмі та в деталях, які я завжди ігнорувала, відкрилася у його творчості. “Подивися, це моя остання картина. Що скажеш?” – якось спитав він, показуючи мені своє полотно. “Це… Це неймовірно, Владе. Ти справді талановитий,” – зізналася я, відчуваючи гордість за свого брата. Влад став відомим художником,
його роботи виставляли в галереях, а його підхід до життя, який колись я вважала його слабкістю, став його головною силою. Він вчив мене бачити красу в повільному перебігу життя і розуміти, що не все треба робити спішно. “Ти знаєш, Влад, я завжди думала, що ти ніколи нічого не доб’єшся. Я помилялася,” – зізналася я йому одного разу. “Все в порядку, сестричка. Ми всі різні, і саме це чудово,” – посміхнувся він у відповідь. Влад навчив мене цінувати різні погляди на життя та показав, що успіх може прийти різними шляхами. Життя справді розставило все на свої місця.