Олена завжди відчувала, що її стосунки зі свекрухою, Людмилою Іванівною, схожі на ходіння по лезу ножа. Вони постійно сперечалися, кожна стояла на своєму, і компроміс видавався недосяжним. Людмила Іванівна була старою школою, з твердими переконаннями про те, як повинна поводитися невістка, а Олена була незалежною та сучасною. Коли Володя захворів, важкий грип поклав його в ліжко з високою температурою. Олена турбувалася, обходила аптеки та читала поради в інтернеті, але нічого не допомагало.
І одного дня, охоплена занепокоєнням і розпачем, вона взяла телефон і набрала номер свекрухи. “Мамо, я не знаю, що робити… Володі гірше,” — ледве стримуючи сльози, сказала Олена. На іншому кінці дроту почулося мовчання, а потім Людмила Іванівна м’яко відповіла: “Давай я приїду і покажу тобі пару старовинних сімейних рецептів. Вони завжди допомагали.” Коли свекруха приїхала, вони разом приготували відвари та компреси. Працюючи пліч-о-пліч, вони нарешті знайшли спільну мову. “Я завжди боялася, що ви вважаєте мене негідною вашого сина”, – зізналася Олена, уважно спостерігаючи за тим, як Людмила Іванівна акуратно укладає компрес на чоло Володі.
“І я боялася, що ти забереш його в мене,” – відповіла свекруха, з теплотою дивлячись на Олену. “Але я бачу, як сильно ти його любиш. І він тебе.” З цієї миті між жінками встановився мир. Вони продовжували доглядати Володю разом, і незабаром їхні спільні зусилля увінчалися успіхом: Володя видужав. Після того, як Володя став на ноги, стосунки у сім’ї стали набагато теплішими. Олена та Людмила Іванівна навчилися бачити та цінувати один в одному не просто родичку, а союзника та друга. Вони зрозуміли, що любов до однієї і тієї ж людини може об’єднати навіть різні серця.