Якось мені повідомили з пошти, що на моє ім’я надійшла посилка. Я подумала, що це батьки в черговий раз надіслали якісь подарунки, просто забули попередити. Пішла, принесла посилку додому, розпакувала – а це посилка від коханки мого чоловіка. Усередині була фотографія дитини, ймовірно, від мого чоловіка. Додалося також свідоцтво від народження. Чоловік усе визнав. Звичайно, були сльози, істерики. Подружки втішали мене, казали, що треба розлучитися.
Після цілого дня ридання я трохи заспокоїлася і змогла включити мізки. Грюкнути дверима, звичайно, звучало ефектно. Але що робити далі? Мені скоро 40, та й я вже не така красуня, як раніше. Увечері, коли чоловік повернувся, я вирішила поговорити з ним прямо. Він усе пояснив, мовляв, ця дівчина була молодою практиканткою на його робочому місці, він створив дурість, благав навколішки пробачити його.
Ну, зрештою, всі ми робили помилки. Я просто сказала чоловікові, що він зобов’язаний платити аліменти та брати участь у житті дитини, адже та ні в чому не винна. З того часу минуло вже 10 років. Ми часто забираємо Антона до себе у вихідні. Він справді чудова дитина.