Моє серце оповите тяжкістю після того, як мій чоловік пішов на той світ. Він був мені не тільки чоловіком, а й найближчим родичем, моїм товаришем наприкінці життя. Наші сусіди, з якими ми ділили роки щастя та прикрості, один за одним поїхали до своїх дітей у великі міста, залишивши наш маленький затишний район поглиненим тишею. Зараз, коли кожен день приносить нові виклики, мені конче потрібні ліки. Але біда – до кого я можу звернутися за допомогою? Мої діти та онуки,
здається, надто поглинені своїм життям, щоб знайти час для старої жінки. Навіть коли я дзвоню, мені здається, я заважаю їм. Якось, зібравшись з духом, я вирішила знову спробувати щастя і зателефонувала своїй онуці Ані. “Привіт, люба. Вибач, що турбую, але мені справді потрібна допомога,” – почала я, відчуваючи, як голос тремтить від хвилювання. “О, бабусю! Пробач, я зовсім забула передзвонити. Ти в порядку?” – Відповіла Аня, і в її голосі я відчула щиру турботу.
“Мені потрібні ліки, люба. Я не знаю, до кого ще звернутися,” – зізналася я, намагаючись стримати сльози. “Не хвилюйся, бабусю, я зараз все вирішу. Ми з мамою приїдемо до тебе завтра,” – швидко відповіла вона, і моє серце наповнилося надією. Наступного дня, коли Аня та моя дочка приїхали з усім необхідним, я зрозуміла, що, незважаючи на всі труднощі, я все ще не самотня. Ми провели разом весь день, ділячись спогадами та планами на майбутнє. У той день я зрозуміла, що навіть у найважчі моменти життя знайдуться ті, хто обов’язково простягне руку допомоги.