Марія Йосипівна довгий час жила одна в батьківському будинку на березі річки у мальовничому селі на заході країни. Пропрацювавши дояркою в місцевому колгоспі і втративши батьків протягом двох років, вона звикла до самотнього існування, лише зрідка ділячись своїм домашнім борщем із сусідами. Вона молилася про добрих людей у своєму житті і мріяла про сім’ю, але цьому так і не судилося збутися.
Приїзд до колгоспу Інни, студентки педагогічного училища, привніс у життя Марії проблиск надії та щастя. Вони удвох жили в квартирі Марії, оскільки Інна винайняла зручну, світлу кімнату, плануючи своє майбутнє після закінчення навчання. Сестра Марії час від часу надсилала листи та вітальні листівки, які наповнювали Марію невеликою радістю.
Одного разу, коли Марія отримала черговий лист від своєї сестри, в якому повідомлялося про зникнення її чоловіка та її майбутній візит, Марія відчула суміш печалі та радості. Приїзд її сестри Ольги Петрівни та її сина Івана викликав як сльози, так і усмішки на обличчі бабусі. Іван, високий світловолосий молодик атлетичної статури, допомагав по господарству, а незабаром перейнявся симпатією до Інни.
Хоча Івану та Інні подобалося проводити час разом, майбутній від’їзд хлопця в місто навівав смуток на них обох. Незважаючи на багатообіцяючі листи, якими обмінялися після від’їзду Івана, несподівана затримка з його поверненням розбила серце Інни і поставила під сумнів щирість їхнього зв’язку. Ольга Петрівна зрештою теж повернулася до міста, залишивши Марію та Інну втішати одна одну в їхній спільній самотності.
За рік Інна готувалася переїхати до сусіднього будинку після того, як знайшла постійну роботу. Саме тоді Іван здивував її несподіваним візитом. Радість від возз’єднання підтвердила їхні почуття одне до одного, і доки вони обіймалися на сходах ґанку, літні сестри тихо святкували своє щастя на кухні. Іван та Інна зрозуміли, що знайшли кохання, яке завжди зігріватиме їх і приноситиме радість.