Коли сватя запросила нас із чоловіком на вечерю на честь її дня народження до шикарного ресторану, я завагалася. Наш син став зятем у багатій родині — вони мали шикарний будинок, кілька автомобілів, а батько дружини керував успішною компанією. Навпаки, я була вчителькою, а мій чоловік – механіком. Вважаючи, що це не було значною подією, я вирішила, що подарувати тисячу (по 500 на людину) було б непогано.
Розкіш ресторану приголомшила нас. Багата обстановка, вишукані страви – здавалося, що ми вечеряємо з членами королівської родини. Ми вручили наш подарунок — конверт із грошима, трохи солодощів та квітів. І все ж таки ми не стали затримуватися. Екстравагантна обстановка та помітна відстороненість нашого сина змушували нас почуватися незатишно. Тож ми тихо пішли.
Наступного ранку схвильований голос мого сина розбудив мене телефоном. Він насварив нас за “мізерну” суму, яку ми подарували, вказавши, що навіть один салат у ресторані коштує більше. Він думав, що ми принизили його. Його слова важким тягарем лягли мені на серце. Де місце таким цінностям, як розуміння та співчуття, у світі, де, начебто, править багатство? Я міркувала, чи варто мені вибачитись перед родичами чоловіка, і як я могла б налагодити стосунки зі своїм сином. Але поки ніякого варіанта не з’явилося.