Як тільки Ксенія приготувалася до сну, тишу порушив нічний дзвінок із невідомого номера. Заінтригована, вона відповіла. Її подив посилився, коли той, хто дзвонив, назвав її «Кнопкою» — прізвисько, яке використовувала її подруга дитинства, і перше кохання Женя. Переповнена емоціями, вона щосили намагалася підтримувати невимушену бесіду, але раптова поява цієї людини, яка зникла з її життя багато років тому, порушила її спокій.
Женя пішов раптово, попросивши розлучитися лише за місяць до запланованого весілля, без пояснень та вибачень. І тепер, через десятиліття, він знову зателефонував їй і запитав, чи має вона все ще почуття до нього? Не готова до такого питання, Ксенія вагалася, перш ніж зізнатися йому у своїй невпинній любові. Його відповідь – просте вираження задоволення – ще більше збила її з пантелику. Коли Ксенія обробляла в думці цю дивну розмову,
до неї приєдналася її шестирічна дочка, яка помітила її страждання. З усіх сил намагаючись зробити хоробре обличчя, вона запевнила дівчинку, що все гаразд. Через кілька днів надійшов лист для Ксенії, відправлений Женею. Майже піддавшись спокусі викинути його невідкритим, вона піддалася цікавості. Зміст листа, написаного мамою Жені, Антоніною, кинув Ксенію в бурю емоцій. У листі йшлося, що десять років тому у Жені діагностували серйозну хворобу. Його прогноз був незрозумілим, тому Женя вирішив звільнити Ксенію від тягаря його стану, сподіваючись,
що вона знайде когось краще. Він стежив за її життям, радіючи, коли вона вийшла заміж та народила дочку. Дзвінок був останнім побажанням перед його смертю – спробою примирити свої почуття до Ксенії та здобути спокій. Коли Ксенія читала листа, вона щосили стримувала сльози перед дочкою. Пообіцявши собі, що вона випустить свої емоції пізніше, коли її сім’я спатиме, вона зосередилася на хоробрості, змушуючи себе посміхатися крізь біль.