Одного ранку мені зателефонувала з села сестра Поліна і повідомила про смерть нашої бабусі. Сім’я була у зборі, була відсутня лише я. Я почала збирати речі, зняла заощадження на літню відпустку – 10 тисяч. Оформивши вихідний і проінструктувавши чоловіка про домашні справи, я побачила своє відображення в дзеркалі в передпокої – передчасно посивілу жінку з вицвілими очима – і завмерла. Налинули спогади… Нас із Поліною виховувала бабуся. З незрозумілих причин вона завжди віддавала перевагу Поліні, яка була схожа на нашу маму, її дочку. Я була схожа на нашого батька, якого бабуся ніколи не любила.
Так як Поліна добре вчилася, бабуся вирішила, що вся робота по дому повинна лежати на мені, і з віком це навантаження лише збільшувалося. Коли Поліна вступила до університету, бабуся була у захваті. Однак Поліні, як і мені, доводилося багато працювати, щоби фінансувати навчання. Задоволена своєю незалежністю, я вирішила поїхати до міста. На заощаджені гроші з днів народження та святах я переїхала, влаштувалась на роботу на місцевий ринок, де й зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла.
Спільними зусиллями нам вдалося купити квартиру і створити сім’ю, тоді як життя Поліни після навчання пішло по наклону, і в результаті вона повернулася до села. Будинок залишився за нею, тому що я вважала себе облаштованою. Ще раз глянувши на своє відображення, я вирішила відмовитися від поїздки, відчуваючи себе давно покинутою своєю сільською родиною. Я віддала перевагу горю на самоті похорону. Сьогодні я прокинулася з почуттям жалю та тривоги. Можливо, незважаючи ні на що, мені слід попрощатися з бабусею, щоб уникнути почуття провини на все життя.