Світлана Миколаївна, розмірковуючи про свою лікарську кар’єру та нещодавній відхід на пенсію, прогулювалася під теплим березневим сонцем. Її життя було присвячене медицині, вона пройшла шлях від санітарки до завідувачки районної поліклініки. Але в 55 років її непомітно підштовхнули до виходу на пенсію, замінивши молодшою та амбітнішою жінкою. Відчувши меланхолію, вона вирушила до санаторію. Там вона часто зустрічала знайомого чоловіка і зазнавала незрозумілої тривоги.
Здавалося, цей незнайомець теж намагається згадати щось важливе. Думки Світлани повернулися у дитинство. Згадався перший день у школі, хвилювання, випадок із хлопчиком Вітькою, який оббризкав її брудною водою. Через роки, у страшну хвилину, Вітька несподівано допоміг їй втекти від двох незнайомців. Вона також згадала бешкетний вчинок Вітьки, який зіпсував фарбою її шкільний одяг.
Будучи студенткою медичного інституту, вона впізнала Вітьку і доглядала його. Після закінчення інституту Світлана стала шановним педіатром, а згодом обійняла посаду головного лікаря у поліклініці. У санаторії на святі 8 березня виступав Віктор, він був музикантом. Після цього вони нарешті впізнали одне одного і згадали спільне минуле. Вони насолоджувалися прогулянками та розмовами, відроджуючи зв’язок із юністю. В останній день роботи Віктор, тепер уже сам лікар, запропонував їй роботу та житло у своєму місті. Світлана обдумала цю пропозицію, відчуваючи, що доля нарешті звела їх разом, і це почуття озвалося в небесах.