Ганна завжди знала, що її вдочерили. У підлітковому віці вона замислювалася про те, як вона жила, якби її не удочерили. Вона ніколи не думала про своїх біологічних батьків, але почувала себе чужою у прийомній сім’ї. Ставши дорослою, Ганна зрозуміла, що її мама часто згадувала про усиновлення, щоб здобути похвалу за доброту у вихованні чужої дитини. Ганна вела звичайне життя, доглядала матір після смерті батька, вийшла заміж і народила дочку. Її мати зіграла велику роль у вихованні онуки. Коли чоловік Ганни отримав пропозицію працювати в іншому місті, вони задумали переїхати. Ганна поділилася цією новиною із мамою.
“Ні, ти мусиш залишитися. Ти мені винна”, – наполягала мати. “Мамо, це всього за 200 кілометрів. Ми приїжджатимемо”, – заспокоювала Ганна. Мати звинуватила її у сирітстві: “Якби я була тобі рідною, ти б мене не покинула”. “Рішення прийняте, ми їдемо”, – твердо заявила Ганна. Мати стала відстороненою, не проводжала їх і не відповідала на дзвінки. Коли Ганна звернулася до неї, мати заперечувала, що в неї колись була дочка, посилаючись на безпліддя. Через рік мати, як і раніше, відмовляє Ганні у спілкуванні. Почуваючись покинутою і відчуженою, Ганна тепер сприймає жінку, яку колись називала мамою, як чужу людину. Як ви вважаєте, вона правильно вчинила?