Якось, повертаючись додому, я помітив на вулиці літню жінку. Вона виглядала засмученою і стурбованою. Я підійшов до неї, щоб дізнатися, в чому річ. “Молодий чоловіче, не могли б ви допомогти мені? Мені потрібно купити ліки, але мені не вистачає 90 гривень,” – звернулася вона до мене, ледве стримуючи сльози. Її слова та сумні очі торкнулися мене до глибини душі. Без роздумів я дістав гаманець і дав їй 100 гривень. “Ось, на ліки і трохи в скарбничку”, – сказав я. “Дякую тебе, синку.
Ти не уявляєш, як це для мене важливо,” – сказала вона, а сльози блищали на її щоках. Після того, як я пішов, я ніяк не міг викинути її з голови. Зрештою я вирішив купити для неї їжі. Повернувшись із двома пакетами продуктів, я побачив, як її очі спалахнули від радості та вдячності. Через тиждень, крокуючи тією ж вулицею, я побачив ту ж бабусю. Вона підійшла до мене, але цього разу вона не впізнала мене. З тими самими словами вона попросила 90 гривень на ліки. “Вибачте, але ми вже зустрічалися.
Я допоміг вам минулого тижня,” – сказав я, здивований. Вона подивилася на мене, спантеличена, а потім, з незручною усмішкою, відійшла вбік. Я рушив далі, відчуваючи змішані емоції. З одного боку, я був засмучений, що моя допомога, можливо, була не така необхідна, як я думав. З іншого боку, я зрозумів, що важливо робити добрі справи без очікування подяки чи визнання. Цей досвід навчив мене бути більш уважним і обережним, але не переставати допомагати нужденним. Зрештою, доброта – це не про результат, а про саму дію.