Доброго часу доби. Мене звуть Ярослав, мені двадцять шість і я працюю в пологовому будинку. І одного разу, коли я робив обхід пологового, побачив дівчину, яка буквально три дні тому народила. Здавалося б, що ось вона нарешті стала мамою, щастя постукало у двері її життя, але вона сиділа в коридорі і на її обличчі щастя навіть близько не було. Було розчарування чи якась незрозуміла тривога. Дивно, адже пологи пройшли дуже добре, вона виконувала всі вказівки акушерів і поводилася цілком адекватно.
Але поки що вона була в пологовому її ніхто не відвідував. Я підійшов до неї і почав розмову: — Скажіть, все гаразд? Ви плачете? Не можна вам стресувати, молоко пропаде. Вона просто мовчки подивилася на мене і по її щоках потекли сльози, які вона довго стримувала. Я побачив розпач у її очах. У цих прекрасних зелених очах, які доповнювали її красу у поєднанні з темно-каштановим волоссям та акуратними рисами обличчя.
— У нас із донькою… завтра виписка. А вдома нічого не готове до приїзду малечі. Напевно, все вже пилом покрилося… — Чому? Вдома нема кому підготуватися? Невже нема близьких? Чи, принаймні, батько у вашої дочки є, чому він не постарається, не підготує все до вашого приїзду? Ну… тому що… бо я сирота. На вісімнадцятиріччя отримала квартиру від держави. Вступила до університету та добре вчилася, а вночі ходила підробляти, щоб було на що жити. Там я й зустріла батька Олечки. Все було дуже добре, а потім я дізналася, що вагітна…
Він мені обіцяв, що ми одружимося. І все буде у нас добре, але потім зник… Переривати вагітність було вже пізно тому ось тепер я з дитиною на руках, сама і не знаю як повернутися до квартири та розпочати нове життя з Олечкою. Мене дуже вразила розповідь Яни, як виявилося потім так її звуть, і я не зміг залишити її одну. Ми продовжили розмову. Говорили буквально про все до самого ранку. Вона ще юна і недосвідчена, а думає як людина, яка багато побачила в цьому житті. Я ще ніколи не зустрічав таких жінок.
Тому я твердо вирішив влаштувати їй гідну виписку, забрав обох їх додому до Яни і навів там порядок, хоча там і так було дуже чисто та затишно. У її квартирі я відчув себе ніби я у родинному колі та вона моя дружина. І знаєте, що? Тепер вона справді моя дружина! Ми вже чотири роки одружені, і ми народили спільного сина. А Олечку я вдочерив і люблю її як рідну. Ось такі дива, ніколи б не подумав, що зустріну свою майбутню супутницю в пологовому будинку.