Тим, хто не вірить у існування Амура можна лише поспівчувати. Вони не здатні на любов і великі, щирі почуття… – Ми ніколи не будемо разом, – голос її тремтів, у великих зелених очах стояли сльози. – Хто таке сказав? Хто сказав, що люблячі серця не можуть бути разом? – Але Руслан, адже нашого прагнення мало… Хлопець губами припинив промову дівчини. Потім відірвався від них і сказав: – Анюта… Ми народжені один для одного! Ну і що, що ми виросли, як брат та сестра? Але ж кохання не перехитриш.
Нас завжди поєднувало почуття, сильніше за родинну любов. Ми доведемо батькам, що наше почуття не хибне і не несе жодного гріха! Я від тебе прошу лише одне – вірити в мене, і стояти у мене за спиною. Завжди! Що б не сталося… Аня дивилася на коханого і в неї в серці прокидалася віра, що її Руслан вирішить усі проблеми, що виникли зовсім недавно. Місяць тому. Тоді Аня дізналася, що вона прийомна дочка у сім’ї, яку вважала рідною. І того ж дня дізналася, що Руслан, її брат, як вона вважала, відповідає їй взаємною, аж ніяк не родинною любов’ю. І ось вони зібралися розповісти батькам про свої почуття. Аня відчайдушно трусила.
А Руслан підбадьорював її. Того ж дня вони розповіли про всіх батьків. На їх подив, ні батько, ні мати, не стали робити з їхньої любові трагедію. – Що може бути краще за невістку, вирощену самою! – щасливо посміхалася мама, гладячи дочку та невістку по голові, коли Аня, уткнувшись їй у груди плакала від щастя. Батько вирішив, що молоді переїдуть до їхнього заміського будинку і там влаштують своє сімейне гніздечко. – Я ж обіцяв!.. – сказав Руслан. – Я вірила в тебе!.. – відповіла Ганна. А над ними кружляв Амур зі щасливою усмішкою на обличчі. “Ну ось, ще одна пара сердець влилася в одне. Час піти шукати нову пару”, думав він.