Дзвінок телефону розбудив мене о четвертій годині ранку. – Алло, – крізь сон пробурмотів я. – Здрастуйте, мені потрібний Михайло, – промовили в трубці жіночим голосом. – Він не може підійти, – відповів я. – Чому? – Здивувалася трубка. – Спить без задніх ніг. Я живу один. Серед моїх знайомих Михайла нема. Більше заснути мені не вдалося. Помучившись сам і неабияк помучивши ліжко встав о шостій ранку, спокійно привів себе в порядок і поїхав на роботу. Звечора поставив будильник на чотири години ранку. Прокинувся вчасно. Набрав на номер вчорашньої “ранньої пташки”.
Нарахував близько семи гудків, коли нарешті на дзвінок зволили відповісти. Та сама жінка. Дізнався по голосу. – Так. Я слухаю вас, – сказала вона. – Доброго дня, мені потрібен Михайло, – весело сказав я. – Який ще Михайло? Ви на годинник дивилися? – розгнівалася вона. – Звичайно! Я ж спеціально будильник налаштував, щоби не пропустити час! – Ви божевільний?! – Помилуйте. Адже ви самі подзвонили мені о четвертій ранку. Що? Я вас збудив? Так наступного разу треба дивитися на годинник, перш ніж дзвонити! Минуло близько тижня. Знову ранній дзвінок. І знову від цієї дурепи. Але цього разу о сьомій годині ранку.
– Здрастуйте, а можна почути Михайла? – почув я її голос. – Не можна! – відповів, ледве стримуючи лють. – Від чого ж? Мені потрібно з ним поспілкуватися! – Наполягала вона. – Нічим допомогти не можу. Жодного Михайла тут немає і не було. Я вам передзвонив, щоб показати, що о четвертій ранку не можна дзвонити! – Спробував пояснити я. – А де він може бути? – Так, з першого разу до неї не дійшло. – Та звідки я знаю, де може бути ваш Михайло? Не дзвоніть мені більше, і я вам не дзвонитиму! – загарчав я і вимкнув телефон. Потім подумав і вніс її номер у “чорний список”. На випадок, як і з другого разу не дійшло.