Я нещодавно вийшла на пенсію, з нетерпінням чекаючи на заслужений відпочинок після складного життя. Я довгі роки була вдовою, виховувала свою дочку Юлю одна, не замислюючись про повторне заміжжя. Мої зусилля окупилися і Юля стала успішним юристом. Хоча спочатку вона відкладала заміжжя заради кар’єри, зрештою, вона вийшла заміж за людину, яка здавалася мені працьовитою і симпатичною. У них зараз стабільне життя, фінансова забезпеченість та семирічний син, мій онук. Поки я працювала, то бачила хлопчика лише у вихідні, але вихід на пенсію призвів до того, що я почала частіше бувати поряд з ним. Юля стала просити допомоги, часто в останню хвилину,
порушуючи мої плани. Будь то забрати Олега зі школи, нагодувати його або просто посидіти з ним – її прохання ставали дедалі частішими. Спочатку я виконувала їх, перекроюючи свої плани відповідно до потреб дочки. Але згодом ця рутина почала мене втомлювати. Мені хотілося зосередитися на собі після того, як я все життя віддавала перевагу комфорту інших. Останньою краплею стало те, що Юля попросила мене залишитися з дитиною на ніч через важливу зустріч із клієнтом. Я відмовилася, пояснивши це своїми планами.
Юля була засмучена, вважаючи, що я повинна бути готова допомогти їй будь-якої хвилини. Ця ситуація змусила мене запитати себе: коли у мене з’явиться час пожити для себе? За кілька хвилин донька вибачилася і впоралася без моєї допомоги. Відчуваючи протиріччя, я усвідомила важливість сім’ї та радість від спілкування з онуком. Тому наступного дня я вирішила відвідати Юлю та Олега з подарунками, здивувавши та втішивши їх. Ця історія ще раз підтвердила мою віру в цінність підтримки та любові до сім’ї, навіть якщо це означало відкласти спілкування з друзями та особисте життя.