Влад завжди знав, що мати була незвичайною. Вона мала сильний характер і завжди прагнула контролювати всі аспекти його життя. У дитинстві вона не дозволяла йому проводити час із друзями, наполягаючи, що всі його дії мають бути під її наглядом. “Мамо, я хочу піти на день народження до Тіми,” – одного разу сказав маленький Влад. “Ні, Владе, ти залишишся вдома. Я не довіряю цим людям. Ти маєш вчитися, а не витрачати час на дурниці”, – суворо відповіла його мати. Дорослими, Влад все частіше відчував себе ув’язненим у клітці, з якої не було виходу. Його мати диктувала кожне його рішення,
не залишаючи місця для особистого вибору та самореалізації. Однак згодом, коли Влад став дорослим, його мати зіткнулася з несподіваним усвідомленням. Вона зауважила, що Влад не виявляє ініціативи і не може приймати самостійних рішень. Його невпевненість у собі та повна залежність від її думки стали більш ніж явними. Одного разу, вже у зрілому віці, Влад прийшов до матері і сказав: “Мамо, останнім часом я все сильніше відчуваю, що ніколи не жив своїм життям. Усі мої рішення були твоїми рішеннями.” Його слова вдарили по ній, як грім серед ясного неба. “Владе, я… Я завжди хотіла для тебе тільки кращого.
Не знала, що мої дії можуть так вплинути на тебе,” – з сумом зізналася вона. Ця розмова стала переломним моментом у їхніх стосунках. Мати Влада зрозуміла, що її спроби контролювати життя сина були егоїстичні та навіть шкідливі. З того часу вона стала вчитися відпускати його, даючи можливість жити своїм життям, приймати свої рішення та вчитися на власних помилках. Влад, своєю чергою, почав шукати свій шлях, навчаючись бути незалежним і впевненим у собі. Це був не простий шлях для обох, але він був необхідний для їхнього спільного благополуччя та щастя.